Про Водоканал

Історія

Історія Житомирського водопроводу - це частина величної історії міста. Це унікальні та цінні історичні факти, архівні документи. Ми пропонуємо короткий виклад історії водогону. 

 Від проекту до початку створення (1884-1885 роки)

Житомир наприкінці 19 століття вважався третім за розмірами містом в Україні - починаючи з 1883 року тут мешкало 52 тисячі жителів, діяли десятки фабрик, складів, сотні магазинів. В місті налічувалося понад 9 тисяч будівель, все більше споруджувалося 2-3-поверхових житлових і виробничих приміщень. Все це диктувало нагальну потребу у централізованому забезпеченні міста водою.

Вперше питання будівництва водопроводу та каналізації стало ще у 1865 році, проте так і залишилося без логічного продовження. Так само сталося і у 1869, 1880, 1883 та 1890 роках.

Жоден представлений проект не був схвалений.

Тим часом ситуація загострювалася - місто зростало і потребувало нових рішень.

Нарешті, наприкінці квітня 1894 року міська управа схвалила проект київського технічного бюро “Сотрудник”.

Саме дату 27-28 квітня 1894 року і вважають реальною датою початку історії водопроводу Житомира.

Проект передбачав будівництво водопровідних мереж, насосної станції з фільтрами на лівому березі Тетерева, вище місця впадіння Кам’янки, та водонапірну вежу. Ним же планувалось використовувати надлишки пару котлів насосної станції для приведення в дію невеликої динамомашини, що мала постачати електроенергію власне водопровідній станції, а також у житлові будинки водопровідників та забезпечувати освітлення водонапірної вежі.

На початку лютого 1898 року вже здійснювалася проба водопровідних кранів і газета “Волынь”, констатувала, що “тиск води спостерігався достатньо сильним, вода била фонтаном, але була дуже брудною”, бо ще не працювали очисні фільтри.

У 1898 році водопровід почав працювати, постачаючи воду на спеціальні приймальні пункти, так звані будки. Ці будки ще дуже довго діяли і їх пам’ятають старожили. Вони були в місті навіть після Другої світової війни.

У 1899 році відро води коштувало споживачеві 0,25 копійки, і це доволі недешево, якщо вважати, що середня заробітна плата звичайного робітника коливалась в межах від 2 до 15 рублів на місяць. Найзаможніші житомиряни мали можливість провести водопровід додому, хоча це коштувало досить дорого.

27 грудня 1898 року було прийнято в експлуатацію водонапірну вежу на Пушкінській вулиці. Висота цієї ажурної, привабливої споруди, побудованої місцевими зодчими Арнольдом Єншем та Мечиславом Лібровичем, склала понад 31 метр. У верхній частині вежі, підсиленій чотирма кутовими потужними і шістьма проміжними контрфорсами, на висоті 20 метрів було встановлено два металічних накопичувальних баки,  кожний  ємкістю по 100 кубометрів води. Вежа виконувала водночас три важливих функції: акумулятора води, регулятора тиску її і... пожежної каланчі.

 Початок ХХ ст. (1924-1944 роки)

 У 1924 році діяло 15 водорозбірних будок та колонок. Щомісяця до міста подавалося 2,8 млн. відер води. А це означає, що  у порівнянні з 1910 роком потужність міського водопроводу все ж збільшилась у три рази. Хоча процент підключених будинковолодінь до водопроводу залишався вкрай низьким. З 4317 володінь підключено було лише 325 або 8,1 %.

У 1923-25 роках здійснюється першочергова реконструкція водопроводу Житомира. Парові насоси водопровідної станції були замінені центробіжними, було споруджено нову водозабірну греблю, побудовано станцію очищення води, на якій обладнано радіальні відстійники та швидкі фільтри продуктивністю 3,5 тисячі кубометрів на добу. Фактично в місто подавалося до 5 тисяч кубометрів очищеної води на добу.

Та незважаючи на такі заходи, міський водопровід все ж залишався уразливим з санітарно-гігієнічної точки зору. Адже водозабір здійснювався фактично в межах міста і вище нього по течії Тетерева, де все більше забудовувалося Корбутівка, а далі (на місці нинішнього гідропарку) дислокувалася кавалерійська військова частина. Крім того, недосконалою була й сама технологія очистки води.

 

У 1924 році мережі водопроводу виявилися на 50-60 відсотків спрацьованими, а під’єднання - на всі сто. В місті була також відсутня централізована побутова каналізація.

Весною 1927 року на Тетереві біля Бердичівського мосту розпочалося будівництво потужної паротурбіннної електростанції. В комплексі з нею на Тетереві споруджувалася залізобетонна гребля і створювалося водосховище. Вже в 1930 році електростанція дала перший струм споживачам, але нарощування потужностей відбувалось мляво.

У 1932 році міськкомунгосп взявся за будівництво важливого об’єкту: магістрального водопроводу з міста до селища Богунія (тоді воно ще не входило до складу Житомира, приєднане  в 1934 році).

В 1935 році такий водогін було побудовано, і великий район міста, в якому дислокувалося чимало військових частин, отримав воду.

 У 1934-36 роках  київські проектні організації за участю академіка В. Г. Заболотного розробили новий генеральний план Житомира, який передбачав збільшення промислового потенціалу міста в 9 разів, житлового фонду – майже в 5. Звичайно, що прискореними темпами мало розвиватися й комунальне господарство, в тому числі водопровідне.

В 1937 році Житомир знову став важливим адміністративним центром краю. Така обставина, безумовно, також позитивно вплинула б на прискорений розвиток міста і його комунального господарства. Але війна перекреслила ці плани.

Значних руйнувань було завдано водопровідному господарству у роки Другої світової війни. Було зруйновано 14,7 км водогінних мереж, один кілометр лінії дюкера (напірний водовід під дном річки), 112 контрольно-оглядових колодязів, два фонтани та басейни, два хлоратори, дев’ять водопровідних будок. Від руйнувань під час військових дій загальний збиток водопровідного господарства міста склав 275,7 тисяч карбованців.

 Повоєнні часи (1945-1970 роки)

У післявоєнний час водопровідне господарство відновлювало водогінні мережі та магістралі.  

Незважаючи на зусилля працівників, у 1950 році водоканал за обсягом подачі води ще не досяг рівня 1935 року. Подальше нарощування потужностей було неможливе без докорінної реконструкції всього господарства підприємства та його переоснащення.

 На початку 1950-х років приймається рішення про винесення на околиці міста водозабору, що опинився  з часом у межах міської забудови і перестав відповідати елементарним санітарним вимогам. Екологічна ситуація у зоні старого міського водозабору погіршилась ще й тому, що у Тетерів з його притоки Гнилоп’яті почали надходити дуже забруднені стоки Бердичівського шкірзаводу ім. Ілліча. Тому, протягом кількох років на 3 км вище  річки Гнилоп’ять по течії Тетерева в районі хутора Побитівка було збудовано санітарну греблю та новий водозабір. Він був введений в дію в 1954-55 роках.

 У 1955 році було закінчено ліквідацію водорозбірних будок, з якими пов’язана майже півстолітня історія їх служіння городянам. Натомість встановлювалися водорозбірні колонки, які були в грудні 1956 року передані  будинкоуправлінням. Жильці мали сплачувати вартість спожитої води з розрахунку 1 карбованець за 1 кубометр.

1960-ті роки були для Житомира часом інтенсивного індустріального розвитку. З метою збільшення подачі води місту з липня 1959 року в порядку винятку було додатково підключено два старих насоси, що працювали паралельно з новим. Але проблема потребувала капітального рішення.

Щоб забезпечити нові великі підприємства та зростаючі потреби міста у питній та технічній воді в живописному місці на Тетереві, у вузькій гранітній “брамі”, створеній віковічними скелями (“Голова Чацького” та “Чотири брати”), на початку 1960-х років було побудовано унікальну 22-метрову греблю з пористого бетону. Вона утворила велике Корбутівське водосховище загальним обсягом 13 мільйонів кубометрів води, яке стало не лише її акумулятором, а й чудовим об’єктом рекреації.

На кінець 1960 року потужність споруд водопроводу становила 11,4 тисячі кубометрів на добу, каналізації – 2, 0 тисячі кубометрів. Довжина водопровідних мереж сягнула 105, 4 км. Каналізаційні мережі досягли довжини 11 кілометрів. Розвиток і реконструкція водопровідно-каналізаційного господарства продовжувались.

У 1965 році була введена в дію перша черга нових потужностей водопроводу продуктивністю 30 тисяч кубометрів води  на добу.  Були побудовані об’єкти комплексу очисних споруд водопроводу на новому майданчику по вулиці Черняховського та водозабір в районі Побитівки. Тоді ж старі очисні споруди на набережній Під Скелями були виведені з експлуатації як неперспективні.

На Тетереві за проектом одеського філіалу інституту “Укрдіпрокомунбуд” було споруджено відсічну греблю, що утворила водосховище “Відсічне”. Гребля ізолювала верхню частину Тетерева з водозабором питної води від тієї частини річки, куди впадає Гнилоп’ять, що несе стічні води Бердичівського шкіроб’єднання ім. Ілліча.

В зв’язку з тим, що нове устаткування водопроводу було обладнано відповідною автоматикою і стало набагато потужнішим, ніж попереднє, необхідність у водонапірній мережі відпала, оскільки постійний тиск у мережі забезпечувався потужними насосами. У 1963 році вежа була відключена від мережі і законсервована.

На початку 1960-х років у Східному промвузлі, праворуч від залізничних магістралей велося будівництво нових загальноміських очисних споруд промислових та побутових стоків.

В 1967 році тут було введено в дію потужності по очистці 20 тисяч кубометрів стічних вод за добу.

 Всі наступні роки, і 1970-ті, і 1980-ті, робота проводилась у двох напрямках: з одного боку, постійно здійснювались реконструкції і вдосконалювалась база, з іншого, господарство мусило постійно ліквідовувати недоліки відставання від потреб міста, що продовжувало невпинно розвиватися.

 Наприкінці 1974 року потужність водопроводу міста була доведена до 60 тисяч кубометрів на добу ( тобто за десять років подача води в місто подвоїлась), а каналізації –  до 38 тисяч. Довжина водопровідних мереж становила 186 км.

У 1974 році почалося будівництво дуже важливого об’єкту водозабезпечення міста – Денишівського водосховища з греблею заввишки 27 метрів. Гребля утворила водосховище повним обсягом у 24 мільйони кубометрів води ( у два рази більше Корбутівського), площею дзеркала 500 га. Це водосховище, що нині входить до складу об’єктів Житомирського управління водопровідно-каналізаційного господарства, є значним джерелом води для побутових та виробничих потреб міста.

 Сучасна історія

 Паралельно з будівництвом заводу хімволокна йшло спорудження нового комплексу очисних споруд, перша черга яких потужністю 27 тисяч кубометрів очищених стоків на добу стала до ладу в 1974 році. Проектом передбачалось подальше нарощування їх потужності з доведенням до 40 тисяч кубометрів на добу.

Значні роботи здійснювались передусім по реконструкції водозабірних споруд. Адже існуюча насосна станція знаходилась в круглій будівлі діаметром 12 метрів і поєднувала в собі приймальний колодязь та машинний насосний зал. Підлога цього залу після підняття рівня водосховища опинилася нижче рівня води, через що затоплювалася. Станція працювала без будь-якого резерву на підвищених  швидкостях. Тому поруч з нею був побудований новий комплекс споруд, розрахованих на подачу в місто до 180 тисяч кубометрів води на добу.

Крім будівництва станцій першого та другого підйомів передбачалось розширення магістральної водопровідної мережі міста.

Здійснення проекту розширення і реконструкції водопроводу Житомира почалося фактично з 1978 року. Тобто, від часу видання розпорядження Ради Міністрів  щодо проектування і до початку робіт минуло вісім років.

У 1976-78 рр. було прокладено і введено в дію 8 км водопровідних мереж,  побудовано насосну станцію третього підйому в Східному мікрорайоні з двома резервуарами ємкістю 2 тисячі кубометрів, побудовано більше 18 кілометрів каналізаційних мереж, введено в дію головну насосну станцію та станція перекачування стоків. У 1978 році почалося будівництво каналізаційної насосної станції на Крошні, введено  в дію 2,9 км водопровідних мереж.

У 1979 році управління водопровідно-каналізаційного господарства очолив  Валерій Олексійович Шляховий. Тоді ж розпочалося будівництво самоплинного колектора каналізації вздовж берега річки Кам’янки. На його трасі вперше було здійснено будівництво технологічного 400-метрового тунелю в гранітній скелі в районі пивзаводу. Тоді ж було введено в дію зовнішні мережі і споруди водопроводу в мікрорайоні у периметрі вулиць Щорса-Крошенської-Маршала Рибалка (тоді Соколовської).

Протягом 1979 року продовжувались роботи на каналізаційному колекторі Північно-Західного району (вздовж р. Кам’янки), а також на будівництві нової станції першого підйому. Було введено два кілометри водопровідних мереж, і почалася реконструкція очисних споруд на водопровідній станції.

Великий обсяг робіт був виконаний у 1980-83 роках. Продовжувалось спорудження напірного каналізаційного колектора від КНС № 2, ряду каналізаційно-насосних станцій, об’єктів водозабору та водо-провідної станції, було введено в дію 5, 3 км мереж. У цей період (1981-1983) управління очолював Олександр Мілевич.

У 1983 році фактична подача води склала 76,2 тисячі кубометрів, а потужність каналізації – 44 тисячі кубометрів стоків на добу. Протягом 1981-83 років було побудовано 27 кілометрів водопровідних магістралей (зокрема, по вулицях Шелушкова, Шевченка, Гоголівській). Загальна довжина колекторів і мереж склала понад 140 км. У цей період особливо гостро постала проблема роботи каналізаційного господарства.

 Наприкінці 1970-х років на Тетереві за рахунок коштів, виділених на спорудження заводу хімічного волокна і забезпечення його технічною водою, було побудовано ще одну 28-метрову бетонну греблю в районі чудової приміської зони відпочинку Дениші. Гребля утворила велике водосховище, що входить до комплексу споруд водопостачання Житомира. Заповнення водосховища почалося в 1982 році і здійснювалося протягом кількох років. Від нього вздовж шосе “Житомир-Чуднів-Хмельницький” був побудований водовід. Водосховище “Денишівське” разом із “Відсічним” забезпечили водо-віддачу об’ємом 129 тисяч кубометрів води на добу. На берегах нового водосховища згодом виросли дачні масиви житомирян.

У 1983-84 і наступних роках продовжувалось нарощування потужностей водопровідно-каналізаційного господарства, було побудовано водовід діаметром 1200 мм від станції другого підйому довжиною 3,4 км, здійснено перекладку водопровідних мереж на вулицях Великій Бердичівській, Мануїльського, Старовільській, Шевченка, Львівській та інших, будівництво каналізаційних колек-торів по вулицях Гагаріна, Шелушкова, Східній, Домбровського. Велась реконструкція водосховища “Відсічне”.

У 1983 році було завершено будівництво і реконструкцію очисних споруд на майданчику № 1 (блок споруд на 22 тисячі кубометрів стоків на добу). У 1984 році введено у дію гідровузол греблі водосховища “Відсічне”. Введені в дію інші об’єкти. Наступного року продовжувались роботи по формуванню річища водосховища “Відсічне”, магістральних мереж водопроводу і каналізації Північно-Західного району, побудований самоплинний каналізаційний колектор діаметром 800 мм по вулиці Великій Бердичівській.

У 1983 р. місто почало отримувати 76 тисяч кубометрів питної води на добу, було забезпечено скидання 44 тисячі кубометрів очищених стоків. В рамках цього проекту були побудовані: комплекс водопровідної насосної станції першого підйому (водозабір, машинний зал, блок високошвидкісних фільтрів, хлораторна первинного хлорування, склад хлору, підсобні приміщення); водогони сирої води (один чавунний діаметром 600 мм, довжиною 6,6 км та залізобетонний діаметром 1200 мм, довжиною 7,5 км); комплекс споруд водопровідно-насосної станції другого підйому (блок контактних освітлювачів потужністю 100 тисяч кубометрів води на добу, машинний зал № 2, хлораторна для дезинфекції води, резервуар чистої води об’ємом 20 тисяч кубометрів); комплекс очисних споруд каналізації (блок технічних ємкостей потужністю 22 тисячі кубометрів на добу, блок технічних ємкостей потужністю 34 тисячі кубометрів на добу).

В наступні роки роботи по реконструкції і будівництву об’єктів водопровідно-каналізаційного господарства не припинялись. Так, в 1986 році вони велись на 8 об’єктах. Було завершено формування річища водосховища “Відсічне”, що дало можливість досягти його проектної ємкості, побудовано водопровідні мережі в мікрорайоні Хмільники, перекладено водопровід в центральній частині Київської вулиці (між пл. Соборною і вул. Щорса), перекладено півтора кілометри водоводу діаметром 1000 мм по вулиці Черняховського, почалося будівництво аварій-ного накопичувача стоків на очисних спорудах каналізації, а також станції третього підйому Північно-Західного району. Ці роботи продовжувалися у 1987-88 роках. Їх початок і завершення прийшлись на роки, коли управлінням керував Анатолій Павлович Бортник (1983-1987). Навіть побіжне згадування основних робіт говорить про велич виконуваної у ті роки програми.

 У 1987 році почалися проектні роботи по спорудженню унікального для міста об’єкту – “каналізаційного колектора глибокого залягання” від КНС-3 біля Чуднівського мосту до Головної насосної станції на вулиці Івана Гонти. Фактично це мав бути не колектор, а тунель шириною 1,5 і висотою до 2 метрів.

Значення цього об’єкту для міста важко переоцінити. Адже каналізаційна мережа міста працювала за традиційною – малоефективною, енерговитратною і ненадійною схемою. Суть її в тому, що стоки подаються від об’єкту їх виникнення у самоплинний колектор, з якого вони через певну відстань перекачуються нагору, щоб знову рухатись новою ділянкою самоплинного колектора. Таких станцій в місті є 20.

 Ідея будівництва під поверхнею міста на великій глибині тунелю дає змогу створити самоплинний колектор, що не потребує ніяких перекачуючих станцій, а відтак він стає “безплатним” і абсолютно надійним. Частина такого колектора (щоправда неглибокого залягання) була побудована в кінці 1970-х на початку 1980-х років вздовж берега річки Кам’янки. Колектор прийняв на себе стоки Північно-Західного району міста. Він і мав бути підключений до наступної дільниці цієї самоплинної споруди – тунелю глибокого залягання.

Будівництво тунелю розпочалося в 1988 році зі Смолянки, де було споруджено виробничу базу “Тунель-буду” і головний технологічний ствол. Цим стволом прохідники опустили в шахту забійне обладнання, прохідницький щит, електровоз, що доставляв до ствола відпрацьовану породу. Через нього подавалися до тунелю стиснуте повітря, електроенергія, а також відкачувалася ґрунтова вода.

У 1988-89 роках продовжувалося будівництво каналізації Північно-Західного району. У 1990-92 побудовано нові очисні споруди та лабораторний корпус очисних споруд каналізації, впорядковувалося русло річки Путятинки.  Силами “Житомир-спецбуду” велось будівництво другого резервуару чистої води ємкістю 20 тисяч кубометрів, що став до ладу в 1995 році. У 1991-95 роках продовжувалась реконструкція очисних споруд каналізації на майданичку № 1 (Смолянка), розпочались роботи по будівництву майданчика № 3 очисних споруд каналізації. У 1996 році тут введено в дію цех механічного обезводнення осаду. Почала також діяти контрольно-вимірювальна лабораторія якості питної води, що дуже важливо в умовах підвищеної екологічної небезпеки в зв’язку з аварією на ЧАЕС та іншими несприятливими антропогенними факторами.

Звичайно, великі економічні труднощі, з якими зустрілась наша молода незалежна держава, не дали змоги здійснити багато з того, що планувалося на останнє десятиріччя цього століття.

 В 1991 році 96,1% комунальних квартир городян були обладнані водопроводом, 94,9% – каналізацією 91, 3%  мали душові і ванні кімнати. Цей показник зростає й надалі. Меншим він поки що є у власників індивідуального житлового фонду. Тут обладнано водопроводом лише 24 відсотка квартир, а каналізацією – 7,3.

Вже в 1993 році управлінням водопровідно-каналізаційного господарства відпущено 70 мільйонів 322 тисячі кубометрів води при плані 70 мільйонів 250 тисяч кубометрів, виконано план пропускання тарифних стоків на сто процентів. Довжина водопровідної мережі сягнула 463 кілометри. Силами управління здійснювалася поступова заміна аварійних водогінних та каналізаційних мереж. А таких станом на 1993 рік було 120 кілометрів.

Тільки за два роки зусиллями фахівців управління було замінено 7 кілометрів мереж. 

З метою якісного забезпечення споживачів міста питною водою розгорнулося  будівництво  резервуару чистої води місткістю 20 тисяч кубометрів.

У ці ж роки управління підписало контракт з німецькою фірмою “КХД” Гумбольдт на виконання робіт по впровадженню на очисних спорудах сучасних технологій.

 Налагоджуються нові стосунки зі споживачами води, переорієнтовується діяльність служб і підрозділів підприємства на новітні технології і устаткування, коректуються тактичні і стратегічні плани колективу в зв’язку зі змінами головних принципів забудови і розвитку самого міста.

Житомирське управління водопровідно-каналізаційного господарства подолало довгий шлях від невеликої водопровідної станції, збільшивши її потужність у 280 разів, а довжину мереж в 250 разів. І активно розвивається, узявши на озброєння передові вітчизняні і зарубіжні технології, власний досвід добре злагодженого колективу. 
Детальніше